Ви є тут

Головна

ІНФОРМАЦІЙНО-ДОКУМЕНТАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ПЕРІОДУ ДИРЕКТОРІЇ УНР В КОНТЕКСТІ ПРОЦЕСІВ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Версія для друкуВерсія для друку
Автор: 
Сокур Людмила Анатоліївна

В статті розглянуто питання формування та реалізації державної політики в сфері діловодства періоду Директорії УНР; визначено здобутки та прорахунки в даній сфері та з’ясовано її історичне значення в становленні національної системи діловодства початку ХХ століття.

Ключові слова: державна політика, сфера діловодства, Директорія УНР, державна мова, власна система діловодства.

The guestion of formation of state policy and realization of state policy in the sphere of businessment of the period of Directory UNR is examined in this article; the achievement  and drawbacks in this aphere were determined and it is defined its historycal meaning in the forming of the state system of  businessment in the beginning of XX century.

Key words: state policy,  businessment sphere, Directory UNR, the state language, personal system of   businessment.

 

Документи завжди є віддзеркаленням діяльності та реалізації державної політики органами державної влади, тому від правильно поставленого процесу діловодства значною мірою залежить виконання того чи іншого управлінського рішення. Проте, на початковому етапі розбудови української держави 1991р. формуванню державної політики (ДП) в сфері діловодства належної уваги приділено не було. Мало що змінилося і в наступні роки. Результатом недостатньої уваги з боку держави до цієї проблеми стала відсутність основоположного закону в даній сфері, який би визначав магістральні напрямки розвитку діловодства, його сумісність з міжнародними нормами та враховував діловодні традиції сформовані в на різних етапах державотворення. Відтак вивчення досвіду українських урядів поч. ХХ ст. в питанні формування ДП в сфері діловодства дозволить законодавчо закріпити традиції, що сформувались та уникнути помилок на шляху до формування сучасної політики в даній сфері.

Тому метою даної статті є розглянути питання формування ДП в сфері діловодства періоду Директорії УНР в контексті загальних державотворчих процесів та визначити магістральні напрямки та пріоритети її діяльності в сфері діловодства.

Прихід до влади Директорії, політична програма якої кардинально відрізнялась від її попередників, вимагав негайного налагодження дієвої управлінської вертикалі, що сприяла б реалізації наміченої ДП новим національним урядом. З цією метою з перших же днів було розпочато формування нового державного апарату, в особі міністрів, та підбір нового штату співробітників до новостворених міністерств. Наступним кроком Директорії став чіткий поділ повноважень як між самими членами Директорії, так і Радою Народних Міністрів (РНМ) та Міністерствами. Чітко було визначено ієрархічну структуру підпорядкування та звітності [1, арк.1-3], що було необхідною умовою державотворення.

Для інформаційно-документаційного забезпечення Директорії та ведення поточного діловодства, при ній було створено Державну Канцелярію (ДК), яку очолив начальник; збережено журнальну форму реєстрації документів і всі прийняті Директорією рішення записувались у відповідному журналі.

Подальша державотворча діяльність вимагала від нового уряду наведення належного порядку в роботі державного апарату та організації діловодних процесів, врегулювання яких виявилось невідкладною справою і набувало першочерговості, оскільки вже в січні 1919р. було висловлено думку Держсекретаря „про дуже повільну працю ДК Директорії, що затримує негайні справи”, що автоматично переводило сферу діловодства до компетенції державних структур, відповідальних за формування ДП.

Як відомо, ДП в будь-якій сфері суспільного життя складає сукупність концепцій, законів, постанов, інструкцій, положень, тощо, що регламентує її розвиток та функціонування. Виходячи з цього, РНМ розпочала активну законотворчу діяльність в сфері організації діловодства на всіх щаблях влади. Так Постановою РНМ УНР від 14.01.1919р. було встановлено механізм доведення розпоряджень від вищих інстанцій до нижчих, відповідно до якої адміністративні розпорядження Директорії та її членів мали передаватися через відповідних Народних Міністрів [3, арк.2], які, в свою чергу, були зобов’язані донести необхідну інформацію працівникам свого відомства. За таких умов доречним стало утворення інформаційно-видавничих відділів при міністерствах, що займалися справою урядового інформування. Так, наприклад, в квітні 1919 р. такий Окремий відділ було створено при Міністерстві Земельних Справ [4, арк.1], аналогічно, такі відділи почали з’являтись й при інших міністерствах.

Важливу роль в питанні інформування працівників та підвладні інституції на місцях відігравали відомчі інформаційні видання, серед яких “Бюлетень Інформаційного Бюро Народного Міністерства Шляхів”, “Бюлетень інформаційно-видавничого відділу Міністерства Шляхів УНР”, “Бюлетень інформаційного відділу Міністерства Внутрішніх Справ УНР”, “Вістник Народного Міністерства Внутрішніх Справ УНР” [5] та інші.

Протягом 1919р. РНМ УНР видала цілу низку законопроектів, що врегульовували питання організації діловодства. Одним з перших вона ухвалила „Тимчасовий закон про порядок внесення й затвердження законів в УНР” (14.02.1919 р.) [6, арк.1], яким передбачався маршрут руху законопроекту до введення в дію. Зокрема зазначалось, що попередньою розробкою законів займались відповідні відомства, після чого вони надходили голові Кабінету Народних Міністрів (КНМ), який передавав їх на розгляд та ухвалу Кабінету або РНМ. Ухвалені та відредаговані ДК закони підписувались Головою КНМ або Керуючим Міністерством та передавались Головою Комітету і Держсекретарем на затвердження Директорії. Після чого слідувало посвідчення Державного Секретаря та передача до публікації.

Для врегулювання адміністративно-політичної та діловодної діяльності було видано „Тимчасовий закон про форму державного устрою та порядок законодавства в УНР”, за яким проекти законів розроблялись у відповідних відомствах, до компетенції яких належала справа, що вирішувалась, після чого подавалися на розгляд до президії Державної Народної Ради та на ухвалення РНМ. Прийняті закони підписувались головою Народних Міністрів та відповідним міністерством після чого затверджувались Директорією (протягом 7 днів) і повертала до ДК.  Незатверджений Директорією проект передавався через Голову РНМ до Державної Народної Ради, яка розглядала його і ухвалений в тій чи зміненій редакції проект набирав сили закону. Всі прийняті в УНР закони оголошувалися у „Вістнику Державних Законів” за підписом Голови Директорії та контрасігнатурою Голови РНМ і відповідного міністра. В негайних справах закони ухвалювались РНМ, за підписами всіх членів Ради та Голови Директорії. Такі розпорядження з початком діяльності Державної Народної Ради підлягали першочерговому розгляду. У випадку незатвердження Радою вони втрачали силу закону [8, арк.2-2зв.].

Окремі питання організації діловодства були прописані в Тимчасовому статуті КНМ. Де зазначалося, що „ті питання, які не є компетенцією Директорії, не можуть поступати їй на розв’язання без попередньої ухвали Кабінету або РНМ” [9, арк.2]. Проте без затвердження Директорією документ не міг набути чинності. Відтак всі законодавчі акти та розпорядження після попереднього розгляду їх в РНМ мали затверджуватися Директорією [10, арк.2]. Прописувався і механізм перегляду затверджених Директорією законів, можливість такої процедури передбачалась лише за умов зміни складу КНМ більше як на 2/3, або згоди понад 2/3 членів та не раніше як через 3 місяці після його затвердження. Ця процедура майже повністю дублювала Постанову „Про встановлення строків для перегляду законопроектів, ухвалених РНМ” (5.12.1918р).

Також було видано Тимчасовий закон про порядок затвердження Директорією й оголошення ухвалених Кабінетом або РНМ законів та постанов. Відповідно до них, затвердження законів супроводжувалося написом: „Іменем Української Народної Республіки затверджуємо”, за яким мали йти підписи Голови і членів Директорії з зазначенням дня, місяця і року затвердження. Після чого документ скріплювався Держсекретарем написом „посвідчую” і підписом поруч та направлявся до друку у „Вістнику державних законів” й ставав обов’язковим для виконання [11, арк.2,5].

Законотворча діяльність уряду Директорії УНР, незважаючи на постійні бойові дії та вимушені переїзди, була продовжена і в 1920р.. Серед законопроектів та постанов цього часу був Закон „Про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в УНР” [12, арк.1-2], в якому зазначалося, що до ухвалення Конституції та проведення парламентських виборів верховна влада в державі належала Директорії, яка затверджувала ухвалені Державною Народною Радою (ДНР) закони. Щодо порядку законодавства, зазначалось, що УНР керується законами, виданими у відповідності з правилами їх ухвалення та проголошення, що в загальних рисах повторювало механізм, прописаний в „Тимчасовому законі про форму державного устрою та порядок законодавства в УНР” 1919 р. [13, арк.2-2зв.]. Проте дещо була змінена процедура руху законопроектів до затвердження Головою Директорії УНР та термін, що відводився на це. Ухвалений та затверджений законопроект підлягав опублікуванню, при наявності підписів Голови РНМ, відповідного Міністра та Держсекретаря, тоді як в законі 1919р. підпис останнього передбачений не був. Закон набирав сили після проголошення у „Вістнику Державних законів. Ухвалені закони проголошувалися Держсекретарем і ним же зберігалися [14, арк.1-2].

Невдовзі було видано й тимчасовий закон „Про силу законів, про порядок їх утворення, про форми і порядок оголошення” [15, арк.13], згідно з яким проекти законів розроблялись у відповідних міністерствах, ДК та в окремих відомствах, після чого вони виносились на розгляд РНМ. Рада розглядала надіслані законопроекти, при необхідності вносила доповнення, зміни або ж повертала на доопрацювання. Законопроект, винесений на розгляд РНМ, приймався більшістю голосів. Контроль за документальним оформленням прийнятих РНМ рішень покладався на ДК.

Законотворча діяльність нового уряду вимагала підвищеної уваги до сфери діловодства, особливо з початком проведення регулярних засідань РНМ. На кожне засідання Ради заводився окремий журнал, копії якого надсилались усім присутнім на ньому членам. Якщо протягом доби після засідання ні від кого не поступило опротестування, він підписувався і передавався в ДК, де складався остаточний текст закону, який засвідчував Голова РНМ і той міністр або керівник окремого відомства, котрий вносив законопроект на розгляд.

Підписаний Держсекретарем законопроект подавався на затвердження Директорії, яка володіла правом вето та повернення до Ради для перегляду. Затверджувався законь власноручним підписом Голови Директорії чи його заступника, але не менше, ніж двома членами уряду. У верхній частині законопроекту під реквізитом „Затверджуємо” голова / заступник мали поставити свій підпис, час і місце затвердження. Після затвердження  Директорією слідувало “посвідчення” Держсекретаря: „Посвідчую. Державний секретар. Підпис. Ім’я та прізвище. Дата”. Всі слова вписувались власноручно. Затверджений Директорією законопроект набирав силу закону й надсилався для публікації у „Вістник Ради Народних Міністрів”. Після чого він ставав обов’язковим для виконання. Оголошувався закон у тій формі, в якій був затверджений Директорією, хоча над назвою документа зазначалося, що він ухвалений РНМ. Секретар РНМ надсилав затверджений закон до міністерств і відомств супровідним листом, в якому необхідно було зазначати: „При цьому маю честь надіслати журнал засідання РНМ за № для відома і виконання пунктів” [15, арк.1], [16, с.44-45].

Внаслідок збільшення кількості ділової документації виникла необхідність налагодження більш чіткої роботи з документами в РНМ. Відтак, в лютому 1919р. було скасовано штати Канцелярії Голови РНМ, встановлені законом від 4.10.1918р., та створено Особисту Канцелярію Голови РНМ, штат співробітників якої включав директора, старшого діловода, діловода, двох урядовців І-го рангу, машиністку, кур’єра та урядовців для особливих доручень (V, VІ та VІІ класів) [17, арк.2-3].

Важливе місце посідало й діловодство в установах на місцях, які фактично реалізували ДП Директорії в регіонах. Центральне місце серед місцевих органів влади відводилось Департаменту місцевого самоврядування, якому підпорядковувалася вертикаль місцевих органів. Як зазначає І.О.Петрова, Департамент був створений для координування діяльності органів самоврядування на місцях, а також представлення їх інтересів перед органами центральної влади. Департамент очолював директор, який ніс відповідальність за роботу всіх підрозділів. Структурно Департамент поділявся на відділення, до яких входило й створене за попереднього режиму відділення особового складу. За доби Директорії його було дещо розширено та реорганізовано в загальне відділення, роботою якого керував начальник, котрий відповідав за виконання основних завдань, покладених на Департамент. Він підпорядковувався директору Департаменту. Основними функціональними обов’язками начальника відділення були: контроль за виконанням справ, збирання необхідних довідок для розгляду певних питань, організація листування з іншими установами і посадовцями, створення проектів „особливо важливих паперів” та представлення їх на підпис директору Департаменту.

Залежно від форм місцевого самоврядування, кожне відділення Департаменту поділялось на 2 столи, в яких працювали: керівник столу – старший діловод; спеціалісти столу – діловод, помічник діловода; технічні працівники – урядовці І-го, ІІ-го та ІІІ-го рангів. Старший діловод збирав та аналізував інформацію зі справи, на підставі якої готував проект рішення та передавав його на розгляд начальнику відділення. Діловод – відповідав за організацію діловодства у столі, контролював роботу інших працівників, створював документи. Помічники діловода „виконували роботу по канцелярії”. Урядовці, незалежно від рангу, займалися виключно переписуванням документів і  підпорядковувалися помічникам діловода.

Як зазначає І. О. Петрова, нова система документаційного забезпечення доби Директорії вміщала багато старих традицій міністерської системи діловодства. Практично не змінилася організаційна структура департаментів, відділень, столів. Оформлення документів здійснювалося за правилами, встановленими у міні­стерському діловодстві [18, с.45-50].

Важливу роль в питанні формування ДП в сфері діловодства відігравала система інформування нижчих інстанцій, їх інформаційне забезпечення. Так в умовах громадянської війни та політичного протистояння між Директорією та Гетьманатом починає свою діяльність Інформаційне бюро Армії Директорії та Центральне інформаційне бюро при Директорії УНР.

З укріпленням Директорії при владі в грудні 1918 р., вона прийняла рішення „покликати до життя” Управління преси та інформації, завданням якого було інформувати населення про державотворчу діяльність уряду [19, арк.1-2]. До його складу ввійшло й відновлене Українське телеграфне агентство (УТА), керівництво яким перейшло від Д. Донцова до О. Назарука. Через УТА міністерства та відомства мали доводити інформацію про свою діяльність до народу та органів управління на місцях.

Тоді ж було розпочато й видання “Вістника Української Народньої Республіки” та “Вістника Державних Законів для всіх Земель Української Народньої Республіки”, завданням яких було „найповніше і своєчасне повідомлення суспільності про діяльність уряду і ... негайне надрукування затверджених законів” та звернення до населення УНР [20, арк.17]. Ці видання розсилалися до всіх центральних та реґіональних державних органів влади та управління [21]. Координація інформаційної політики за часів Директорії УНР покладалося на Міністерство Народної Освіти.

Не дивлячись на радикальність та авантюризм Директорії, особливо в сфері соціальної політики, в окремих елементах ДП також передбачались інструкції щодо ведення поточного діловодства в Раді. На кожне засідання Секретар Ради мав складати журнал, який на наступному засіданні зачитувався і ухвалювався, після чого ставили підписи ті, хто брав участь у тому засіданні. Журнал містив такі реквізити: а) дату та місце засідання; б) години початку та кінця, в) склад присутніх, г) короткий зміст доповіді чи зауваження, д) постанову РНМ, е) зауваження про висловлення власної думки, ж) інші зауваження (за необхідності). Всі ухвали РНМ мали підписувати: Голова РНМ, відповідний міністр чи керуючий міністерством та Держсекретар. Копії журналу засідання РНМ за підписом секретаря Ради протягом 3-х діб надсилають всім присутнім. Виконання постанов здійснювалось лише після ухвалення та належного оформлення журналу за окресленим взірцем [31, арк.11-11зв.].

В умовах громадянської війни та зміни місця розташування уряду Директорії (Київ, Вінниця, Рівне, Кам’янець-Подільський, Радивилів, Тарнів) зросла й роль урядового інформування. Після відступу з Києва з’явилися урядові періодичні видання „Український Тижневик” та „Український Вістник” (Вінниця), видавався друкований орган Українського телеграфного агентства – „Бюлетень УТА”, продовженням якого був часопис „Останні новини”. А після переходу Директорії на територію Польщі урядова інформаційна діяльність була продовжена за межами України.

В умовах громадянської війни, в центрі якої опинилась Директорія УНР, важливу роль посідало інформаційне забезпечення армії, де основним джерелом інформації було Інформаційне бюро Армії УНР (Н. Григорієв), під керівництвом якого виходить перше урядове видання „Ставка” („Українська Ставка”), а невдовзі й інші видання – “Новини”, „Бюлетень Інформаційного Бюро Армії У.Н.Р.”, „Дзвін”, „Український Козак” та ін., які тримали козацтво і старшину в курсі подій, що відбувалися в Україні [32].

Під час відступу Директорії, починаючи з листопада 1920 р., її долю розділила й Державна Канцелярія, залишивши значну частину документів державного значення. Про що виконуючий обов’язки Секретаря в м.Тарнів М.Багриновський в Докладі про організацію праці ДК зазначав: „майже все майно Канцелярії або перейшло до ворога, або було сховане на терені, який посідає в даний момент ворог... Годі сподіватися, що джерела українського права, які... попали в їх розпорядження, будуть в даний момент в цілості...” [33, арк.1]. Тому досить доречним та своєчасним здається нам низка виданих наприкінці липня – в серпні наказів щодо ведення діловодства в штабі діючої армії та збереження військових документів: Наказ військам діючої армії УНР про заснування при штабі армії військово-історичного відділу, з метою зібрати для історії всі документи, які дає життя армії (27.07.1920р.) та Наказ військам діючої армії УНР про необхідність наявності підписів командира та діловода, печатки частини на всіх документах, що направляються до штабу армії [34].

Військово-архівну роботу у 1919 р. проводила Культурно-освітня управа Генерального штабу Армії УНР, яка організувала архівні комори у Кам'янці та Проскурові, до яких передбачалося передавати й фонди українських частин доби визвольних змагань. Однак з відходом української влади з тих міст архівні комори припинили своє існування.

6 жовтня 1919 р. у Кам'янці С. Петлюра видав наказ Головної команди війська УНР, яким заборонялося знищувати військово-історичні документи і надавалося право секвестру для державного архіву. Справа охорони архівів на місцях покладалась на військових начальників і комендантів [35].

Проте відхід Директорії УНР та військ на територію Польщі припинив діяльність офіційних урядових інституцій, після чого  процес формування ДП в сфері діловодства перейшов на суттєво інший рівень – еміграційний. І хоч він виходить за хронологічні рамки, визначені нами як діяльність Директорії в Україні, проте варто відзначити, що навіть в часи еміграції та постійної зміни перебування ДК не припинила законотворчої діяльності. Після прибуття до Кам’янця-Подільського уряду Директорії дещо вдалося відновити поточне діловодство. Науковою базою для розроблення питань організації архівної справи та діловодства на цьому етапі став Кам’янець-Подільський університет, де очолювана професором П. В. Климентом Архівна комісія Міністерства народної освіти видала І-й випуск „архівно-музейного” часопису „Українська старовина” [36].

Перебуваючи в м.Тарнів, ДК ініціює подальшу законотворчу діяльність, наголошуючи на тому, що для більш плідної діяльності, передусім, потрібно створити юридично-правничу бібліотеку, в якій мають бути зосереджені „необхідні підручники та закони чужоземних держав”. Одночасно ДК розпочала збір, переклад та кодифікацію уцілілих документів та пошук тих, „що знаходяться на руках у окремих осіб”, з метою видання двох збірників законів: перший – „Повний збірник законів У.Н.Р.”, куди мали увійти всі закони, які були видані Директорією з часу її утворення і до останніх днів в хронологічній послідовності їх прийняття і без жодних змін, другий – „Збірник Чинних Законів в У.Н.Р.”, куди мали увійти діючі закони УНР.

Відтак було розпочато роботу по систематизації та кодифікації законів та надалі планувалось видавати подібні зібрання законів УНР, починаючи з Центральної Ради і по 1.07.1921 р., по півріччям. Готувались до друку випуски „Вістника Державних Законів” [37, арк.1зв.-2зв],[38, 24-24зв.].

Там же, на теренах Польщі, у Тарнові було засновано й Головний військово-історичний архів, який з літа 1921 р. став центром зосередження воєнно-історичних матеріалів, вивезених українською еміграцією на чужину [39], маючи намір продовжити державотворчу діяльність.

Не маючи можливості управляти процесами, що відбувалися в Україні, 9.01.1921р. Директорія ухвалила Закон про Раду Республіки, за яким Рада визначалася вищим органом народної влади і утворювалася на період перебування уряду УНР за межами Республіки, проте компетенція в справі формування ДП Ради Республіки була обмежена [40, арк.25].

Таким чином, не дивлячись на зусилля, що прикладалися очільниками Директорії, опанувати ситуацію, що склалася в країні, вони не змогли, а отже, повернутися до України їй не судилося, не дивлячись на спроби продовження плідної державо- та законотворчої діяльності в еміграції.

Підсумовуючи аналіз ДП в сфері діловодства уряду Директорії УНР варто відзначити, що незважаючи на умови, в яких цьому уряду довелося творити ДП, йому вдалось не лише продовжити найбільш стійкі традиції, що сформувалися в сфері діловодства (українізація діловодних процесів та органів місцевого самоврядування, бережне ставлення до архівних документів, широка інформаційна діяльність тощо), а й розпочати створення власних діловодних інституцій з чіткою структурою підпорядкування. І хоча діяльність Директорії УНР не була позбавлена недоліків та прорахунків, молода українська держава здобула свій перший як позитивний, так і негативний досвід щодо формування ДП в сфері діловодства та українізації діловодних процесів, врахування якого є необхідною умовою поступу вперед.

Список використаних джерел

1. ЦДАВО. Ф.1065. Оп.1. Спр.193. – Закон Ради Міністрів УНР про форму державного устрою та порядок законодавства в УНР. – арк.1-3.

3. ЦДАВО. Ф.1065. Оп.1. Спр.17. – Постанова РНМ – арк. 4зв., арк.2

4. ЦДАВО. Ф.1065. Оп.1. Спр.223. – Закон Ради Міністрів УНР про утворення окремого інформаційно-видавничого відділу – арк.1

5. Богуславський О.В. Інформаційно-пресова діяльність Центральної Ради та українських урядів 1917 - 1920 рр.: автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.08 / О.В. Богуславський; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка, Ін-т журналістики. — К., 2002. — 20 с.

6. ЦДАВО. Ф.1065. Оп.1. Спр.251. – Тимчасовий закон Ради Міністрів УНР про порядок внесення і затвердження законів в УНР. –арк.1

8. ЦДАВО. Ф.1065. Оп. 1. Спр.193. – Тимчасовий закон про форму державного устрою та порядок законодавства в УНР – арк.2-2 зв.

9. ЦДАВО. Ф.1065. Оп.1. Спр.203. – Тимчасовий Статут – арк.2-5

10. ЦДАВО. Ф.1065. Оп.1. Спр. 17. – Витяг з Журналу – ч.25. – арк.2

11. ЦДАВО. Ф.1065. Оп.1. Спр.203. – Тимчасовий Статут  – арк.2-5

12. ЦДАВО. Ф.1065. Оп.5. Спр.4. – Закон УНР про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в УНР. – арк.1-2

13. ЦДАВО. Ф.1065. Оп. 1. Спр.193. – Тимчасовий закон про форму держ. устрою та порядок законодавства в УНР – арк.2-2 зв.

14. ЦДАВО. Ф.1065. Оп.5. Спр.4. – Закон УНР про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в УНР. – арк.1-2

15. ЦДАВО. Ф. 1429. Оп.2. Спр. 5. – Накази по Канцелярії Директорії – арк. 13

16. Палеха Ю.І. Культура діловодства в сучасних установах України: становлення, технологія, організація, керування: дис. канд. іст. наук / Палеха Юрій Іванович. – К., 2005. – С.44-45

17. ЦДАВО. Ф.1065. Оп.1. Спр.291. Постанова РНМ УНР про скасування штатів Канцелярії голови РНМ УНР – арк. 2-3

18. Петрова І. О. Документаційне забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку: дис. канд. іст. наук / І.О.Петрова – К., 2007. – С.45-50.

19. ЦДАВО. Ф. 1065. Оп.1. Спр.48. – Декрет про утворення управління преси та інформації. – арк. 1-2

20. ЦДАВО. Ф.1065. Оп.1. Спр.17. – З Журналу засідання – Ч.134. –арк. 17.

21. Богуславський О.В. Інформаційно-пресова діяльність Центральної Ради та українських урядів 1917 - 1920 рр. –  К., 2002. — 20 с.

22. ЦДАВО. Ф. 2208. Оп. 2. Спр. 2. – Закон РНМ Директорії УНР про державну мову в УНР від 1.01.1919 р. – арк. 2зв

23. ЦДАВО. Ф.3689. Оп.1. Спр.6. – Наказ Міністра Народної Освіти… – арк.5

24. ЦДАВО. Ф.1065. Оп.1. Спр.17. – Виписка з журналу – Ч.214. – арк.26

25. ЦДАВО. Ф.3689. Оп.1. Спр.6. – Наказ ч.9 Для Головного Управління Мистецтв та Національної культури. – арк.22, 46а, 22.

26. Винниченко В. Відродження нації: в 3 ч. / В. Винниченко. – Київ: Вид-во політичної літератури України, 1990. – ч. І. – 1990. – 348с.– С.183

27. ЦДАВО. Ф.3689. Оп.1. Спр.6. – Наказ про охорону архівів. – арк.42

28. Розовик Д.Ф. Національно-культурне будівництво в Україні у 1917–1920 рр.: дис. на здобуття наукового ступеня доктора іст. наук / Д.Ф.Розовик; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2004

29. ЦДАВО. Ф. 1065. Оп.4. Спр.19. – Статут петлюрівської Ради Міністрів та її Державної Канцелярії. – арк.2-11

30. ЦДАВО. Ф.1065. Оп.4. Спр.20. – Закон про встановлення Статуту Держканцелярії. – арк.3; Статут Державної Канцелярії. – арк.5-11зв.

31. ЦДАВО. Ф. 1065. Оп.4. Спр.19. – Статут РНМ. – арк. 11-11зв.

32. Богуславський О.В. Інформаційно-пресова діяльність Центральної Ради та українських урядів 1917 - 1920 рр.  – К., 2002. – 20 с.

33. ЦДАВО. Ф.1065. Оп.4. Спр.20. – Доклад про організацію праці Державної Канцелярії. – арк. 1зв.-2зв

34. ЦДАВО. Ф.4465. Оп.1. Спр.1014. – З Наказу про заснування при штабі армії військово-історичного відділу (27.07.1920); Про необхідність наявності підписів командира та діловода, печатки частини на всіх документах (14.08.1920)

35. Архіви та архівна справа доби визвольних змагань і відновлення української держави (1917-1920рр.) // Архівознавство / [Я.С.Калакура Г.В.Боряк, Л.А.Дубровіна та ін.]; під ред.: Я. Калакури, І. Матяш. – [2-е вид.]. – К.: Видавничий дім "КМ Академія", 2002. - 354 с. [Електронний ресурс]. – Сп. доступу: // http://www.kapa.com.ua . – Заголовок з екрану

36. Архіви в Україні: Історія. [Електронний ресурс]. – Спосіб доступу: http://www.archives.gov.ua. – Заголовок з екрану

37. ЦДАВО. Ф.1065. Оп.4. Спр.20. – Доклад про організацію праці Державної Канцелярії. – арк. 1зв.-2зв

38. ЦДАВО. Ф.1065. Оп.4. Спр.20. –Лист до Пана Голови РНМ – арк. 24-24зв.

39. Архіви та архівна справа доби визвольних змагань і відновлення української держави (1917-1920рр.) [Електронний ресурс]. – Сп. доступу: // http://www.kapa.com.ua . – Заголовок з екрану

40. ЦДАВО. Ф.1065. Оп.4. Спр. 119. – Закон 9 січня 1921 року – арк.25.

Коментувати