Ви є тут

Головна

Особливості формування та реалізації державної політики незалежної України у сфері діловодства

Версія для друкуВерсія для друку
Автор: 
Сокур Людмила Анатоліївна

Постановка проблеми. Із здобуттям незалежності Україною 1991 року питання формування та реалізації державної політики (далі – ДП) у сфері діловодства вимагають комплексного аналізу та набувають актуальності. До того ж, ДП у сфері діловодства до сьогодні не була об’єктом спеціального наукового дослідження.

Аналіз досліджень і публікацій з теми. Дослідження ДП у сфері діловодства на сучасному етапі розвитку України, зумовлене відсутністю праць, в яких би предметом вивчення була саме ДП. Однак, окремі аспекти окресленої фрагментарно розглядалися у працях В. Бездрабко, А. Діденка, С. Дубової, О. Загорецької, Т. Іванової, С. Кулешова, О. Матвієнко, А. Ніколашина, І. Петрової, Ю. Палехи, В. Савицького та інших.

Метою статті є проведення аналізу особливостей формування та реалізації ДП України у сфері діловодства за період незалежності для пошуку можливих шляхів її удосконалення.

Основні результати дослідження. Точкою відліку сучасної ДП України є 24 серпня 1991 р., коли Верховна Рада УРСР (далі – ВР УРСР) прийняла "Акт проголошення незалежності України". З цього часу Україна стала незалежною державою, яка мала постати на міжнародній арені як окремий суб’єкт міжнародного права. Новий час поставив перед суспільством та його владними структурами принципово нові завдання: створення правової демократичної держави, національне відродження, формування власних державних інституцій та власної ДП в усіх сферах суспільного життя, зокрема і в діловодстві.

В умовах відродження української державності, як і в попередні формаційні періоди, процес державотворення було розпочато з розбудови власних державних структур, діяльність яких тісно пов’язана з процесами діловодства. Відтак, необхідною умовою державотворення було забезпечення утворення управлінських структур на місцях, налагодження ефективної взаємодії місцевої та центральної влади, що вимагало організації ефективного та оперативного документального супроводу, який виступав технічною стороною процесів управління в незалежній Україні.

Відповідно до статті 85 Конституції органом державної влади, покликаним визначати засади ДП України, в тому числі й у сфері діловодства. стала Верховна Рада України (далі – ВРУ) [4, 32].

Значним кроком у формуванні ДП у сфері діловодства стало ухвалення Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи", в якому зазначалось, що держава виступає гарантом збереження наявного документального фонду та сприяє досягненню світового рівня в розвитку архівної справи і діловодства; формування ДП у сфері діловодства визначалось компетенцією ВРУ, а реалізація покладалась на КМУ та інші органи виконавчої влади, включаючи органи місцевого самоврядування [8, 86].

Відповідною компетенцією щодо здійснення ДП у сфері діловодства наділявся спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства – Державний комітет архівів України (далі – Держкомархів України), який, відповідно до статті 24 Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи", отримував право: внесення пропозицій КМУ щодо формування ДП у сфері архівної справи і діловодства, забезпечення її реалізації; здійснення нормативно-правового регулювання відносин у сфері архівної справи і діловодства; визначення перспектив та пріоритетних напрямів розвитку архівної справи і діловодства; здійснення міжгалузевої координації та функціонального регулювання у сфері архівної справи і діловодства; контроль діяльності архівних установ і служб діловодства; організація нормативно-правового, науково-методичного та інформаційного забезпечення діяльності архівних установ і служб діловодства; розпоряджання Національним архівним фондом, організація його формування, державної реєстрації, державного обліку та зберігання його документів, використання відомостей, що в них містяться; здійснення міжнародного співробітництва у сфері архівної справи і діловодства. Акти центрального органу виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства є обов'язковими для органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, незалежно від їх підпорядкування, а також для громадян [8, 86]. Повноваження Держкомархіву щодо формування та здійснення ДП у сфері діловодства були визначені і у Положенні про Держкомархів України, затвердженому Указом Президента України від 22 березня 2000 р. № 486/2000 [10, 454].

Міжнародний досвід та досвід попередніх періодів переконливо свідчив, що розбудова нових державних структур вимагає негайної організації чітко поставленої та дієвої сфери діловодства, за допомогою якої налагоджуються міжнародні зв’язки та ведеться міжнародна переписка. Відтак, сфера діловодства почала відігравати важливу роль у молодій українській державі кінця ХХ ст. як потужний засіб здійснення ДП через правильне оформлення управлінських рішень та чітке інформування.

На формування ДП в нових політичних реаліях значний вплив здійснював такий чинник, як інтеграція України до європейської спільноти, що потребувала від неї приведення внутрішньої політики до норм і принципів Європейського співтовариства. Це мало забезпечити не лише автоматизацію діловодства, а й перспективу інтеграції нашої держави у світовий інформаційний простір. Таким чином, постала нагальна потреба створення системи діловодства, яка б дозволяла поєднати традиційні форми та інновації, сучасні вітчизняні та зарубіжні методики організації діловодного процесу, автоматизувати та інформатизувати процеси роботи з документами та певною мірою зафіксувати міжнародні стандарти в українському діловодстві. Ці положення опосередковано були закріплені в статті 3 Закону України про "Про Національний архівний фонд та архівні установи" [8, 86].

Після розпаду СРСР багато союзних правових актів втратили силу, проте окремі закони та постанови, що не суперечили інтересам України, не були відмінені та продовжували використовуватися в практиці. Відтак, формування нової ДП у сфері діловодства відбувалось поетапно, використовуючи надбання радянського періоду та забезпечуючи цим самим певну наступність. На території України продовжували діяти попередньо впровадженні в практику положення, інструкції, стандарти та ГОСТи. Проте одночасно було розпочато діяльність і по виробленню власної системи діловодства.

Протягом 1991 р. органами державної влади були здійснені поодинокі спроби налагодити процеси діловодства в країні, оскільки основна увага була зосереджена на економічних та зовнішньополітичних питаннях. Проте, починаючи з 1992 р., відчувається певне пожвавлення у врегулюванні сфери діловодства, що було продиктовано об’єктивною необхідністю в умовах нових політичних реалій та реформування ряду державних інституцій. Так, постановою КМУ № 309 від 8.06.1992 р. було офіційно відновлено державний статус української мови в діловодстві та інших сферах суспільного життя в рамках правописних норм третього видання "Українського правопису" [6]. Визначено механізм державної реєстрації нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади [7], затверджено порядок законодавчого інформування та інформаційного обслуговування і забезпечення народних депутатів України, органів держуправління, місцевих Рад народних депутатів та громадян необхідними їм у повсякденній роботі нормативними документами, які приймаються ВРУ, Президентом України та КМУ [11].

Варто відзначити, що вихід України на міжнародну арену як окремого суб’єкта міжнародних відносин поставив перед нею завдання унормувати діловодну сферу у відповідності з потребами часу та міжнародних стандартів. Тому вищі органи державної влади та дорадчі інституції, до компетенції яких входило формування ДП у сфері діловодства, розробили низку законопроектів щодо інформаційного забезпечення процесів діловодства ("Про інформацію", "Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах", "Про Національну програму інформатизації", "Про державну таємницю"), переходу до електронного діловодства ("Про електронні документи та електронний документообіг", "Про електронний цифровий підпис"), збереження національної документальної спадщини та ін. Значна частина питань сфери діловодства була врегульована підзаконними нормативно-правовими актами.

Протягом 1994 р. Міністерством юстиції було розроблено низку інструкцій та правил щодо ведення діловодства в нотаріальних конторах, відділах реєстрації актів громадянського стану та інших, що було продиктовано структурними реформами цих інституцій.

Проте, незважаючи на певні досягнення у сфері діловодства незалежної України, активною цю діяльність назвати не можна. Більшість нормативно-правових актів та методично-наукових розробок з’являлися з відчутним запізненням у часі. Та й аналіз повноважень Держкомархіву щодо сфери діловодства дає нам підстави стверджувати, що здебільшого діяльність цього органу була спрямована на врегулювання архівної справи, тоді як компетенції щодо питань діловодства були дещо епізодичними. Так, наприклад, з 43 статей Закону "Про Національний архівний фонд і архівні установи" лише 6-7 певною мірою регламентували діяльність у сфері діловодства. На аналогічну ситуацію звертає увагу й В. Т. Савицький, який зазначає, що і в Положенні про Держкомархів з 52 пунктів повноважень лише 5 стосуються і архівної справи, і діловодства, а решта – винятково архівної справи [13, 141]. Відтак, питання діловодства в діяльності Держкомархіву не набули державного пріоритету, попри те, що практична необхідність її удосконалення та реорганізації в умовах розбудови державності набувала дедалі більшої актуалізації.

Поодиноке вирішення питань організації діловодства, нестача фахівців та координаційного центру, які б цілком на науковому рівні займались розробкою питань організації та оптимізації процесів діловодства в державі, не дозволяли здійснити комплексний підхід щодо формування ДП у цій сфері. Тому важливе значення для подальшої раціоналізації діловодної сфери в Україні мало створення 1.11.1994 р. в Києві згідно з наказом начальника Головного архівного управління при КМУ на підставі постанови ВРУ "Про порядок введення в дію Закону України "Про Національний архівний фонд і архівні установи" (24.12.1994 р.) та постанови КМУ "Про створення в м. Києві Українського державного науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства (далі – УНДІАСД)" (16.05.1994 р.) – профільної науково-дослідної установи в галузі архівознавства та документознавства [16], який очолив В. П. Ляхоцький. Цей крок свідчив про намір поставити сферу діловодства в Україні на наукову основу та підкреслював увагу державних інституцій до проблем діловодства та створення раціональної ДП у цій сфері.

Серед завдань УНДІАСДу в сфері діловодства варто відзначити такі: розроблення теоретичних основ документознавства, з урахуванням закономірностей документоутворення та формування системи документації; розроблення методів удосконалення документаційних систем і технології роботи з документами в органах управління установ, організацій і підприємств; підготовка міжгалузевих нормативно-методичних документів з питань ДЗУ; розроблення спільно з іншими установами організаційно-правових засад діяльності служб ДЗУ; визначення методів формування документальних масивів та використання їх як джерела інформації; дослідження історії діловодства [5, 18]. У руслі визначених завдань Інститутом було затверджено план науково-дослідної роботи та укладено угоди про співробітництво з іншими науково-дослідними установами України та СНД. Проте в І пол. 1990-х років теоретичні та й практичні питання діловодства продовжували розвивати розпочаті за СРСР союзні проекти. Актуальними в молодій Українській державі залишалися питання уніфікації документів, вироблення нових державних стандартів на документацію, розробка типових інструкцій та рекомендацій щодо ведення діловодства, впровадження електронного діловодства тощо.

Важливу роль у вивченні стану діловодної сфери в перше десятиліття незалежності України, як і в подальші роки, відіграли всеукраїнські та міжнародні конференції, семінари та круглі столи, в яких брали участь як вчені, так і практики. Проте питання діловодства на них здебільшого розглядались через призму архівної справи ("Актуальні проблеми розвитку архівної справи" (1995 р.), "Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи" (1996 р.), "Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання" (1997 р.), "Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917-1921)" (1997 р.), "Національна архівна спадщина: проблеми збереження" (1999 р.) тощо).

Для вирішення нагальних проблем у галузі діловодства та визначення першочергових завдань співробітниками УНДІАСД було започатковано видання першого фахового періодичного щорічника "Студії з архівної справи та документознавства" [15, 26-30]. Для документознавства перелік тем для студіювання передбачав такі позиції: а) розроблення теоретичних основ документознавства, вивчення особливостей документоутворення та формування систем документації; б) напрацювання методів удосконалення документаційних систем і технології роботи з документами в органах державного управління, установах, організаціях і на підприємствах різних форм власності; в) підготовка міжгалузевих нормативно-методичних документів з питань ДЗУ; г) розроблення методів формування документальних масивів і використання їх як джерела інформації; д) дослідження історії документознавство та ДЗУ. Основними напрямками розвитку документознавства ставали історія і теорія документа, документознавство, науково-технологічне розв’язання проблем діловодства та ДЗУ [2, 175-176].

Дещо пізніше побачив світ періодичний журнал "Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія" (2004 р.), який розширив тематику документознавчих досліджень та суміжних галузей знань.

Надавши УНДІАСДу статусу державної установи, держава делегувала йому низку повноважень щодо формування та реалізації ДП у сфері діловодства, зокрема розробку науково-методичного та нормативно-правового забезпечення цієї сфери, участь в розробці законопроектів тощо. Відтак, з-під пера наукового колективу співробітників інституту вийшла низка актуальних та корисних, з практичного та наукового погляду, розробок.  Наступним кроком у формуванні ДП незалежної України стало розроблення власних державних стандартів, які не лише б відповідали українській традиції діловодства, а і європейським стандартам оформлення, ведення та циркуляції документів. Так, починаючи з 1994 р., було розпочато роботу по стандартизації та уніфікації документів, яка вилилась у впровадженні в обіг ДСТУ 2732-94 "Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення", який в 2004 р. було замінено на відповідний ДСТУ 2732:2004; ДСТУ 3843-99 "Державна уніфікована система документації. Основні положення", ДСТУ 3844-99 "Державна уніфікована система документації. Формуляр-зразок. Вимоги до побудови", ДСТУ 3008-95 "Документація. Звіти у сфері науки і техніки. Структура і правила оформлення", ДСТУ 3719-1-98 (ISO 8613-1:1989) "Інформаційні технології. Електронний документообіг. Архітектура cлужбових документів (ODA) та обмінний формат" (в 10 частинах), ДСТУ 3843 – 99 "Державна уніфікована система документації. Основні положення", ДСТУ 3844-99 "Державна уніфікована система документації. Формуляр-зразок. Вимоги до побудови", ДСТУ 4163-2003 "Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів", ДСТУ 4423-1:2005 (ISO 15489-1:2001, MOD) "Інформація та документація. Керування документацією" (в 2-х частинах) та ін. [14].

Отже, поява нових стандартів, що прийшли на зміну радянським, зробили спробу виробити власну систему термінології, уніфікації документів, процесу їх обробки, циркуляції відповідно до міжнародних стандартів та внутрішніх вимог цієї сфери.

Для формування раціональної ДП у сфері діловодства Україною було продовжено практику обстежень стану ведення поточного діловодства та адміністративних перевірок. Для вивчення ступеня впровадження нових норм та стандартів у практику діловодства Держкомархівом України наприкінці 2003 р. було проведено обстеження організації діловодства в міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади шляхом анкетування, що включало основні питання з організації діловодства в установі. Результати обстеження показали, що в цілому організація діловодства в міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади здійснюється відповідно до нормативно-правових актів, які регулюють цю сферу діяльності [1].

Проте дещо по-іншому на той час виглядала ситуація в областях України. Так в ході обстеження стану діловодства та ступеня впровадження нових норм та стандартів у практику, зокрема у Вінницькій та Волинській областях, Державним комітетом архівів України на початку 2004 р. результати обстеження показали, що більшість установ застосовують застарілу журнальну форму реєстрації документів; недостатньо здійснюється контроль за виконанням документів; за останні три роки в середньому на 30% збільшився документообіг; недостатній рівень комп'ютеризації служб діловодства установ областей відбивається на впровадженні систем електронного документообігу (далі – ЕДО) та систем автоматизації діловодства; майже не застосовуються системи ЕДО та не ведеться облік електронних документів); мають місце порушення в оформленні реквізитів документів та порядку їх розміщення; службами діловодства установ не здійснюються перевірки стану діловодства в структурних підрозділах [12]. Серед іншого варто відзначити недостатнє забезпечення діловодних структур кваліфікованими працівниками: велика кількість співробітників канцелярій, служб діловодства установ, організацій та підприємств взагалі не має відповідної освіти, особливо в периферійних адміністративних одиницях, що призводить до нерозуміння окремих процесів діловодства, недобросовісного опрацювання документів, незнання ПК, а відтак, до недоліків у роботі.

Тому наступним кроком держави у формуванні ДП у сфері діловодства стало запровадження в 1995 р. професійної освіти за напрямом "Документознавство та інформаційна діяльність". Підготовку документознавців уперше в Україні розпочав факультет бібліотекознавства та інформатики Харківської державної академії культури на базі створеної у структурі факультету кафедри документознавства. В 1997 р. спеціальність "Документознавство та інформаційна діяльність" була відкрита в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу, з 1998 р. підготовку за фахом "спеціаліст з документознавства та інформаційної діяльності", "інформаційний аналітик" починає здійснювати кафедра документознавства та інформаційної діяльності Національного університету "Острозька академія". В 2000 р. було розпочато підготовку фахівців за напрямом "Документознавство та інформаційна діяльність" при кафедрі історії, теорії та практики культури в Національному університеті "Львівська політехніка", з 2002 р. –  Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Національний аерокосмічний університет ім. М. Є. Жуковського "Харківський авіаційний інститут", з 2005 р. – Тернопільський національний економічний університет. Загалом підготовка документознавців нині ведеться більше як в 20 вузах Києва, Харкова, Рівного,  Миколаєва, Львова та інших міст України.

За період 1991-2012 рр. провідними фахівцями галузі розроблені навчальні курси, підручники, навчально-методичне забезпечення, здійснюється забезпечення організацій, установ та органів державної влади України кваліфікованими фахівцями-документознавцями.

У галузі документознавства та фахової освіти нині працюють В. В. Бездрабко, О. Б. Виноградова, С. В. Дубова, Т. І. Іванова, С. Г. Кулешов, Н. М. Кушнаренко, О. В. Матвієнко, Ю. І. Палеха, С. В. Сельченкова, М. С. Слободяник, В. В. Терно, Г. М. Швецова-Водка та ін. Захищено докторські дисертації з історії та теорії документознавства (В. В. Бездрабко С. Г. Кулешов, Г. М. Швецова-Водка,) та кандидатські (С. В. Дубова, О. М. Загорецька, О. М. Збанацька, О. А. Кравцова, Н. О. Леміш, І. О. Петрова, О. А. Політова, В. Т. Савицький та інші). Видано низку підручників з діловодства та документознавства (В. В. Бездрабко, Т. І. Іванова, С. Г. Кулешов, Н. М. Кушнаренко, Ю. І. Палеха, С. В. Сельченкова та інші).

На сучасному етапі розвитку діловодства значна увага з боку держави приділяється питанням інформатизації та широкому використанню інформаційно-комунікативних технологій (далі – ІКТ). Зокрема в Законі "Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки" серед основних цілей визначено "використання ІКТ для вдосконалення державного управління, відносин між державою і громадянами, становлення електронних форм взаємодії між органами державної влади та органами місцевого самоврядування і фізичними та юридичними особами; збереження культурної спадщини України шляхом її електронного документування" [9, 102]. Отже, згідно з Планом реалізації заходів до кінця 2009 р. в усіх органах виконавчої влади мало бути запроваджено ЕДО з використанням ЕЦП. Проте варто зауважити, що майже всі впровадженні системи ЕДО на сьогодні функціонують без використання ЕЦП. Відтак, впровадження ЕДО з використанням ЕЦП на разі залишається актуальним.

Висновки. Отже, аналіз сучасного стану сфери діловодства дає нам підстави зробити висновок, що за період незалежності в Україні через відповідні владні інституції була проведена велика робота по формуванню ДП у сфері діловодства, про що свідчить невпинний розвиток документознавства як науки, здійснюється становлення системи вітчизняного діловодства, формується нормативно-правова база регулювання галузі, ведеться розробка наукового та методичного забезпечення, впровадження у сферу діловодства засобів інформатизації та підготовка кваліфікованих фахівців-документознавців тощо. Досить високо сучасний стан нормативно-правового та науково-методичного забезпечення сфери діловодства був оцінений і старшим науковим співробітником ВНДІДАС Л. М. Варламовою, яка віднесла Україну до числа успішних у цьому питанні країн [3].

Проте, незважаючи на досить значні зрушення та досягнення, про сформованість ДП у сфері діловодства на разі говорити ще зарані, оскільки, не дивлячись на майже 20-річний термін, вона так і перебуває в стадії формування. А саме на цій стадії найдоречнішим є виявлення недоліків, неузгодженостей та їх ліквідація задля створення найоптимальніших умов існування діловодної сфери в умовах реформаційної політики, що має місце в сучасній Україні.

Література:

  1. Аналітична довідка про стан організації діловодства в міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади від 16.12.2003 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.archives.gov.ua/Law-base/Regulations/index.php?inquiry-2003. – Назва з екрана.
  2. Бездрабко В. В. Документознавство в Україні: інституціоналізація та сучасний розвиток: [монографія] / В. В. Бездрабко – К.: Четверта хвиля, 2009. – 720 с.
  3. Варламова Л. М. Нормативно-правовое обеспечение ДОУ в странах СНГ [Электронный ресурс] / Л. М. Варламова. – Режим доступа: http://www.adm.ru/meropr/280305/book/varlamova.shtml. – Заглавие с экрана.
  4. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.
  5. Ляхоцький В. П. УНДІАСД: п’ять років наукових досліджень в галузі архівознавства та документознавства / В. П. Ляхоцький // Студії з архівної справи та документознавства / Держкомархів України; УНДІАСД. – К., 1999. – Т.4.– С. 18 – 27.
  6. Питання українського правопису. [Електронний ресурс]: Постанова Кабінету Міністрів України від 8 червня 1992 року. – Режим доступу: //zakon1.rada.gov.ua. – Назва з екрана.
  7. Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади. [Електронний ресурс]: Постанова КМУ від 28 грудня 1992 р. № 731. – Режим доступу: //zakon1.rada.gov.ua. – Назва з екрана.
  8. Про Національний архівний фонд та архівні установи: Закон України вiд 24 грудня 1993 року № 3814-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 15. – Ст. 86.
  9. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки: Закон України вiд 09 січня 2007 р. № 537-V // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 12. – Ст. 511.
  10. Про Положення про Державний комітет архівів України: Указ Президента України від 22 березня 2000 р. № 486 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 12. – Ст. 454.
  11. Про пропозиції Комісії Верховної Ради України з питань гласності та засобів масової інформації щодо порядку і періодичності публікації нормативних актів Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України. [Електронний ресурс]: №2824-ХІІ Постанова Президії Верховної Ради України від 7 грудня 1992 р. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/. – Назва з екрана.
  12. Про стан діловодства на підприємствах, в установах та організаціях Вінницької та Волинської областей. [Електронний ресурс]: Наказ Державного комітету архівів України 18 березня 2004 р. № 35 – Режим доступу: http://www.archives.gov.ua/Law-base/SCAU/index.php?2004-35. – Назва з екрана.
  13. Савицький В. Т. Документаційне забезпечення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування України: дис. канд. наук з держ. упр.: спец. 25.00.02 "Механізми державного управління" / Савицький Володимир Тадеушович; Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії держ. упр. при Президентові України. – Львів, 2006. – 300 с.
  14. Стандарти з інформації, бібліографії, бібліотечної та видавничої справи [Електронний ресурс]: чинні в Україні від 2010–05–01. – Режим доступу: http://www.library.univ.kiev.ua. – Назва з екрана.
  15. Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства: Хроніка становлення (1994 – 1999 рр.) / упоряд. Г. Мутафян [та ін.] // Студії з архівної справи і документознавства / Держкомархів України; УНДІАСД. – 1999. – Т.4. – С. 26 – 30.
  16. Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства (УНДІАСД): історія. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.archives.gov.ua/Archives/IASD/. – Назва з екрана.

Коментувати